— Чи думали ви про евакуацію своєї родини? Адже населення Бучанського району протягом березня потроху вивозили?

На жаль, адресної евакуації не було, вивозили з центра Бучі. Всі мої родичі мають серйозні хвороби, тож пройти зо п’ять кілометрів пішки для них було неможливо . Скажу чесно – найбільше вразили сусіди. Вони виїхали на пустій машині. Робили це тихо. Рятували своїх папужок, знаючи, що поряд є лежачі хворі люди. Тоді в нас вже не було світла, зв’язку та інтернету, тож ми були відрізані від інформаційного поля. Долітали чутки, що над звільненим містом підняли синьо-жовтий прапор - і в той же день заїхали танки окупантів. 

— Наразі з’ясовано, що багатьох місцевих чоловіків від 18 до 60 років жорстоко вбили окупанти. Як вам вдалося врятуватися?

Я вижив, але ніколи в житті не забуду шлях, яким рятувався. Вийшов з окупованого росіянами міста на дванадцятий день війни, 7 березня. Мати дуже наполягала на цьому. Роботи не було, ми не мали чого їсти. В магазинах все розкупили, а ми не встигли запастися. До того ж, в перші ж дні окупанти вщент розграбували крамниці. Ми мали пару пачок вермішелі на цілу родину. Знав, що якщо залишуся - буде гірше для всіх. Я вийшов як був, у подертих спортивних штанях. Взяв лише документи й ноутбук. Повів із собою сусідських квартирантів - жінку, чоловіка та малого хлопця. Через болото ми йшли на Ірпінь по бездоріжжю. Про цей шлях знають лише місцеві. Доки йшли, обстріли не припинялися.

— Наразі з’ясовано, що багатьох місцевих чоловіків від 18 до 60 років жорстоко вбили окупанти. Як вам вдалося врятуватися?

Я вижив, але ніколи в житті не забуду шлях, яким рятувався. Вийшов з окупованого росіянами міста на дванадцятий день війни, 7 березня. Мати дуже наполягала на цьому. Роботи не було, ми не мали чого їсти. В магазинах все розкупили, а ми не встигли запастися. До того ж, в перші ж дні окупанти вщент розграбували крамниці. Ми мали пару пачок вермішелі на цілу родину. Знав, що якщо залишуся - буде гірше для всіх. Я вийшов як був, у подертих спортивних штанях. Взяв лише документи й ноутбук. Повів із собою сусідських квартирантів - жінку, чоловіка та малого хлопця. Через болото ми йшли на Ірпінь по бездоріжжю. Про цей шлях знають лише місцеві. Доки йшли, обстріли не припинялися.

— Чи довго довелося йти під обстрілами?

Півдня. Але це як півжиття. Неможливо передати, наскільки це було страшно, куля могла чекати за кожним деревом. В Ірпені ми зустріли представників тероборони. Це були перші люди, яких ми побачили за цей час. Вони назвали нас сміливцями за те, що вийшли з окупованого міста. Далі ми рухалися через Ірпінь не зупиняючись. По дорозі бачили безліч спалених хат, зруйновані залізничні колії - евакуаційний потяг окупанти підірвали за кілька днів до нашої втечі. Коли ми сиділи в ізоляції, то навіть не уявляли масштабів руйнувань. На виході з Ірпені ми зустріли й інших людей, що рухалися з міста в сторону Києва. Підійшли військові ЗСУ, перевірили наші документи. В ту ж мить почався дуже сильний обстріл і військові покликали нас до себе, а потім направили до мосту через поле в обхід. Земля гула, горіли якісь будівлі, з боку лісу безперервно лунав мінометний свист. Ми на кожному кроці падали, почувши його. На Романівському мосту люди покинули сотні автівок – понівечених, постріляних. На деяких з них був напис «діти». Такі ж автівки я бачив у лісі поки йшов. Це видиво нагадувало якийсь постапокаліптичний сюжет. Пробиратися довелося по саморобній переправі під зруйнованим мостом. Романівський міст підірвали ще 25 лютого. Пізніше я дізнався, що саме в день моє втечі на цьому мосту окупанти розстріляли цивільних людей, що намагалися евакуюватися із зруйнованого авіа ударами міста. Далеко не всі змогли виїхати, мені ж пощастило.
На перехресті за мостом нам стали кричати військові, щоб ми пригиналися. Я злякався і викрутив ногу. Спершу думав, що зламав. Ми з сусідами загубилися, бо пересувалися в різні сторони. Загубив я і ноутбук. Думка була лише пройти це перехрестя під мінометними обстрілами, і я його проповз. А далі мене якийсь чоловік схопив та разом з іншими цивільними помістив у закритий бус. Ми їхали штабелями там – жінки, чоловіки, діти і одна старенька бабуся. Вона читала Отче наш. Всі боялися, що автобус на Новоірпінській трасі розстріляють, але водій привіз нас ближче до Києва. Він справжній герой, а я навіть імені його не спитав. Коли ми вийшли, я сів на узбіччя й довго не міг говорити, руки трусилися. Звичайні люди, добровольці, забирали людей на Київ. Я почекав, доки заберуть жінок і дітей і потім теж сів у машину.

— Масові вбивства мирного населення на Київщині вже охрестили «бучанською різаниною». Чи є серед ваших знайомих люди, що стали жертвами цих нелюдських воєнних злочинів?

Є серед знайомих і загиблі, і постраждалі. Найближчий рік я просто не можу про це говорити, мені треба прийти до тями. Але повірте, все, що пишуть місцеві пабліки – так воно і є. Друзі, хто лишався в окупації, бачили - Буча вся вкрита трупами, просто вся. І ще багато чого випливе. Це геноцид. Розстріли впритул, живі ще люди, які догорають під обстрілами. Братські могили, цивільні мешканці, заховані у своїх дворах, місяць голоду і жодних комунікацій. Окупанти катували дітей, добивали лежачих хворих на очах у рідні. Дуже багато людей вбито, вбито нізащо. Щодо інфраструктури, то центр Бучі більш-менш зберігся, найбільше зруйнованих будинків у віддалених районах, як мій. Розграбовано ж мародерами абсолютно все. 

— А як почувається ваша рідня? Вони зараз у безпеці?

Зо два тижні від моїх не було жодної звістки. На щастя, зараз ми на зв'язку. Найближчим часом вивезу рідню до Києва. Мама і сестра дуже пригнічені, не можуть нормально говорити, не орієнтуються в просторі. Навіть думати боюсь, що вони пережили. Знаю, що місяць просиділи в хаті без їжі та необхідних ліків, без електроенергії і не висовували носа. Втім це їх і врятувало. Вирушати за гуманітаркою було страшно. Всі пам’ятали історію чоловіка з сином, яких російські нелюди розстріляли по дорозі за ліками до Бучанської ради. Окрема подяка хлопцям, що на свій ризик розвозили ізольованим бучанцям воду по хатах. Про цей подвиг не можна забувати.

— Чи відомо Вам про воєнні злочини, скоєні в інших населених пунктах Бучанського району?

Я скажу не тільки про Бучу. В мене душа болить за кожне з понівечених містечок та сіл. В Ірпені пройшли мої найкращі роки. У Бородянці я навчався. У Ворзелі маю багато друзів. Що зараз? Бородянка знищена, Ірпінь винищений. За що це все? Я ніколи не мав ілюзій щодо Росії, але місцеві кажуть, що на наші райони кинули найжорсткіших. Не знаю кого - садистів, вбивць, головорізів? Так, це війна. Але якщо була мета завоювати нашу територію, окупанти теоретично могли б допомагати людям, їжу їм роздавати. Але ні. Я такого жодного випадку не знаю. Вони просто нищили нас і рівняли з землею.

— Після 2014 року чимало переселенців з Донбасу оселилися в Бучі, Ірпені, Гостомелі. Подейкують, що жорстокість окупантів могла бути своєрідною помстою цим людям. 

Навряд чи. Так, у Бучі дійсно жили переселенці з Донецька. Але вбивали всіх без розбору. Знищили все – і елітні новобудови Ірпеня, і найбідніші села Бучанщини. Російські загарбники шукали нацистів? Я вам точно можу сказати, що за всі роки життя у цих районах я там не бачив ні вигаданих нацистів, ні так званих «бандерівців». Я сам людина патріотична. За цим словом - здорова любов до своєї країни й мови. І не більше. За що ж це нам всім?

— Євгене, чи плануєте повертатися до рідного міста?

Я прожив у Бучі майже все своє життя. Наразі альтернативи не маю, але туди я точно не повернусь. Я взагалі не знаю, як там можна жити після всіх тих звірств, що вчинили російські воєнні злочинці. Ті, хто там залишився, а це переважно хворі люди, постраждали психічно. Вони потребують невідкладної допомоги спеціалістів.

— Національна поліція почала розслідування за фактами подій у Бучі. Правозахисники збирають докази воєнних злочинів та злочинів проти людяності для міжнародних судів. Чи вірите Ви, що винуватці будуть покарані?

Коли я дивлюся кадри з Бучі і бачу знищені дороги, по яким я ходив в школу, спалені трупи земляків на вулицях – у мене лише одне бажання. Щоб кожен, хто допустив цю нелюдську різанину у 2022 році, відповів за це з усією суворістю закону.

Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net - Fondation Hirondelle.