— Пане Анатоліє, за яких обставин було вбито Вашого сина? Що Вам відомо про обставини цього злочину?

Мій син - цивільна особа, батько двох дітей. Андрій багато років працював у банківській системі. Мешкав у Бородянці. Водночас мав хату в селі Андріївка Макарівського району, куди й перебрався разом з родиною у день, коли почалося російське вторгнення в Україну. На четвертий день війни, 27 лютого, в Андріївку увійшли перші дві колони росіян. 3 березня, приблизно о 16й, окупанти без жодних пояснень затримали сина в центрі села на очах у п’ятнадцятирічного Єгора, мого онука та сусідів. Не дочекавшись повернення Андрія додому, невістка та онук щодня шукали його по підвалах. Оксана згадує: перебувала у стані афекту і навіть не думала тоді, що могла натрапити на міну або розтяжку. Десь за два тижні після того, як Андрія затримали, окупанти прийшли до його будинку з обшуком. Невістка благала солдатів відпустити чоловіка. Ті подивились на його світлину і відповіли: серед заручників Андрія немає. Можливо, його забрала «розвідка».

— Коли і як знайшли Андрія?

11 квітня мого сина знайшли мертвим в городі домогосподарства по вулиці Меля, 66. Це вже після завершення окупації, а вона тривала 34 дні. Голова сільради прийшов до невістки, показав світлину знайденого чоловіка. Вона впізнала Андрія по фото. По-звірячому вбитий, Андрій пролежав на вулиці більше місяця. Його руки були зв’язані за спиною металевим тросом. Йому спочатку прострелили живота автоматною чергою, а потім добили пострілами в потилицю так, що синові щент розірвало лице. Поховали Андрія 14 квітня.

— Чи проводиться розслідування воєнних злочинів, скоєних в Андріївці? 

Розслідування проводиться. За фактом подій в Андріївці Фастівський районний прокурор порушив провадження за статтею 438 КК України «Порушення законів і звичаїв ведення війни». У витягу з ЄРДР значиться: до Фастівського відділення СМЕ доставили 25 трупів людей, виявлених на території Бучанського району, що загинули внаслідок військової агресії РФ. Потерпілі там не зазначені. Чого хочу я? Щоб знайшли й покарали конкретно убивців мого сина. Як людина, що має юридичну освіту, я наполягаю: Андрія Анатолійовича Руденка викрали і цинічно вбили. Вбили як заручника. Я маю відповідні свідчення очевидців. І цей злочин слід кваліфікувати за пунктам 3 і 4 частини 2 статті 115 Кримінального Кодексу України – «Вбивство заручника або викраденої людини, вчинене з особливою жорстокістю». Якщо відповідне провадження буде порушено, слідчий видасть нам і таким як ми пам’ятки, ми набудемо статусу потерпілих. З того моменту ми матимемо право знати, як іде розслідування, отримаємо право давати доручення прокурору про проведення допитів тощо. А також право наймати адвоката. А по 438 статті в нас таких прав немає. 
На мою думку, стаття 438 для захисту прав конкретних людей не зовсім доречна. У справі немає визначених потерпілих і відсутні конкретні фігуранти вбивств. Так, це майбутнє звинувачення, але по цій статті ніхто й ніколи не отримає відшкодування. Навіть якщо будуть притягати до відповідальності Путіна чи Росію, конкретних убивців мого сина ніхто судити не буде. Тут варто згадати фразу Ремарка: «Смерть одної людини – це трагедія, а смерть мільйонів – статистика». 

— Яким чином, на Вашу думку, можна притягнути до відповідальності конкретних злочинців і де шукати відповідні докази?

Трохи розповім про своє бачення перебігу слідства та судового процесу. Після того, як Андріївку звільнили, у селі побувало багато журналістів, щось фільмували, фотографували. Але досі ніхто не допитав людей, які бачили процес затримання Андрія Руденка – а такі люди є! У мене вже є група людей, які готові допомагати. Це міжнародні правозахисники. Найперше питання зараз в тому, щоб порушити кримінальне провадження про умисне вбивство. Загалом же я вважаю, що органам варто займатися розслідуванням геноциду в окремому селі Андріївка. Можна створити щоденник перебування орків в Андріївці, відслідкувати, у який день і що саме вони знищили, кого вбили. Історій, насправді, дуже багато. Так, невістка Оксана розповідала, про зґвалтування окупантами сімнадцятирічної дівчини. Її мама і бабуся поскаржилися російському командиру. Той пообіцяв розібратися. А натомість через день всю родину вислідкували і розстріляли. На мою думку, Генеральна прокуратура має послати на місце подій групу прокурорів. Щодо доказів - у нас є Головне Управління Розвідки. В них можуть бути в наявності перехвати телефонних переговорів з Андріївки тощо. Наразі я не маю права доступа до цих даних, але якщо я буду потерпілим в рамках кримінального провадження за статтею 115, мої можливості розширяться. 
Ми хочемо знати імена вбивць нашого Андрія і інших хлопців з Андріївки: може, Росія розвалиться на сотню держав і ми вимагатимо судити цих воєнних злочинців. Може, в Росії вб'ють Путіна і нова влада піде на видачу воєнних злочинців. Може, вони потраплять в полон і ми побачимо їх на лаві підсудних в засіданні в Андріївці. А може, пощастить знайти їхні імена серед знищених орків ...

P. S. Ми надіслали журналістський запит до Фастівської окружної прокуратури, що порушувала кримінальне провадження за статтею 438 КК України. Попросили розтлумачити кваліфікацію, надану злочину. А також запитали, чи були допитані свідки, які бачили затримання Андрія Руденка російськими військовими у селі Андріївка? Чи планується їх допитати в майбутньому? Чи погоджується прокуратура з необхідністю розслідування «геноциду в окремому селі Андріївка», на якому наполягає Анатолій Руденко? 
На наш запит у прокуратурі відповіли наступне: склад злочину, передбачений 438 статтею Кримінального Кодекса України є спеціальним по відношенню до складу злочину, передбаченого статтею 115 ККУ, як такий, що вчинений проти миру, безпеки людства, міжнародного правопорядку та в період воєнного стану. Іншу ж запитувану інформацію нам не надали, посилаючись на таємницю досудового розслідування.
Ми будемо слідкувати за історією Анатолія Руденка. До речі, станом на дату публікації статті Анатолій Руденко все ж отримав пам’ятку потерпілого.